Ця нова річ

Зростаючи в тобі,
Ти, зростаючи в Мені,
Дух, що підіймається,
Світло, що виштовхує темряву,
Усередині тебе.
Хімія змінюється,
Розумові процеси змінюються,
Настанови розколюються.
Напружено, та все ж стримано…?

Напружено, та все ж стримано? Що це за річ, яка досі затримується, це стримання? Це ключове питання, чи не так? Це той шматок плоті, який Ти залишив у мені, Отче? Чи має він залишатися? Чи буде він завжди?

Моє серце (розум) вибухає прагненням радіти перемозі, яка ще не досягнута повністю. Чи повинен я? Чи повинен я радіти повністю, поки ще є робота, яку треба зробити? Чи розумне це стримання, мудре, і чи веде його Дух? Є голос, що каже: «Чи це реально; чи це справді Ти, Отче?» Чи це стримання — сумнів? Чи це мудрість? Це відчувається безпечно, та все ж відчувається сумнівно. Викорени це, Отче.

Я прагну справжньої свободи, глибшої свободи. Я прагну нестримної свободи воїна, що схиляється перед Тобою, віддаючи свій меч, чи дівчини, яка усвідомлює, що Ти — єдиний справжній Чоловік. Я прагну бути покірним Тобі в усьому, разом із мудрістю не хвалитися своїми власними зусиллями. Наповни мене серцем, яке хоче хвалитися лише Твоєю роботою в мені. «Він це зробив. Дивись. Дивись на мого Татка. Він ніколи не дозволить тобі скривдити мене».

Сльози течуть, поки я пишу це. Коли моє перо торкається паперу, хлопчик у мені усвідомлює, що я ніколи не міг би сказати ці слова про свого земного батька. Як я міг би сказати такі слова про того, хто ранив, а не захищав моє маленьке серце? Я прощаю його, і мені потрібно, щоб він пробачив мене. Сьогодні є велика любов, та все ж я дивуюся, чи щупальця стримання ще залишаються.

Ні, Отче, ці стримання не розумні, не мудрі й не ведені Духом. Настав час перейти в нове місце; у нову річ, де вперше в моєму житті я отримую особисте свідчення того, що маю Отця, Який захищає, а не ранить. У мене є Татко, Який не відкине мене, навіть коли я не гідний любові. Я можу жити новим життям без відкинутості, лише з чистою любов'ю Отця любові, назавжди.

Що це за стримання в мені? Прийди, Татку. Прийди.

Бо Він насичує душу спрагнену, і душу голодну наповнює добром. (Псалми 107:9)